Основи філософсько-богословської християнської традиції. Вселенські собори (короткий опис)
Апостольський
Єрусалимський собор
Апо́стольський Єрусали́мський собо́р — один із перших християнських
соборів, що відбувся в м.Єрусалимі близько 50 н.е.; зібрав апостолів, пресвітерів і членів палестинських ранньохристиянських громад. Проходив під
головуванням апостола Петра.
Зміст
·
Значення
Основні питання собору
Згадку про собор подає п’ята книга Нового Завіту «Дії апостолів» (розд. 15). У соборі взяли участь як представники
еллінохристиянства — апостол Павло та послідовники його вчення
(див. Паулінізм), так і юдеохристиянства, чиї інтереси представляли апостоли Петро, Яків та Іван.
Основна полеміка точилась навколо поширення юдейського обрядового закону
(Закону Мойсея) на християн, навернених із язичників. Головним дискусійним питанням став припис щодо обов’язкового обрізання чоловіків.
Відомо, що перші християни обрядово й богослужбово не виокремлювали себе
з-поміж юдейського загалу (див. Юдаїзм), не вважали себе носіями інакшої
релігії; збиралися в Єрусалимському Храмі, відвідували синагоги, навчались Торі й виконували всі настанови
юдейського закону. Разом із наверненням до громад представників іншоетнічних й
іншокультурних спільнот постало питання про поширення на них юдейських
(старозавітних) обрядових практик.
Палестинські християни, наставлені у вірі апостолами Ісуса Христа, стверджували, що положення юдейського обрядового закону (передусім,
додержання суботи й обрізання) мусять дотримувати не лише християни з євреїв, а
й християни з язичників. Апостол Павло та його соратники вважали інакше —
юдейський закон не є обов’язковим для християн з язичників, оскільки був даний
винятково єврейському народові й поширювався тільки на юдеїв.
Рішення собору
Рішенням собору стало звільнення новонавернених язичників від юдейських
практик обрізання, жертвопринесення тварин в Єрусалимському храмі та деяких
інших.
В оцінках рішень собору коментатори розходяться.
Той факт, що на соборі дискутувався не весь Мойсеєвий закон, а лише його
окремі приписи, дозволяє припустити, що закон у цілому поширювався і на
християн з язичників. На це вказує ремарка Петра «бо своїх проповідників має
Мойсей по містах здавендавна, і щосуботи читають його в синагогах» (Дії 15:21).
Ухвали собору встановлювали те, чого християнам з язичників слід дотримуватися
першочергово, доки вони навчатимуться знанням всього закону в синагогах.
Більшість коментаторів Нового Завіту вважають натомість, що ухвали собору
слід розуміти інакше: дотримання вимог обрядового юдейського закону відтепер
стосується винятково християн з юдеїв, позаяк неофіти-язичники увільняються від
«тягаря» Тори. При цьому посилаються на текст «Дій апостолів»: «Бо зводилось
Духові Святому і нам, тягару вже ніякого не накладати на вас, окрім цього
необхідного: стримуватися від ідольських жертов та крови, і задушенини, та від
блуду» (Дії 15:28,29).
Значення
Рішення собору ухвалене за пропозицією головуючого на ньому апостола Петра,
що вказує на палестинських апостолів — безпосередніх Ісусових учнів — як
презентаторів офіційної ідеологічної лінії ранньої християнської Церкви. Апостол Павло був носієм та провідником інакше витлумаченого віровчення,
універсалістського за змістом, де юдейська традиція поступово «вихолощується».
Попри те, що автор «Дій апостолів» максимально пом’якшує (а часом і приховує)
ідейні непорозуміння між апостолами Петром і Павлом, вони відбивають реальні
розбіжності між юдеохристиянами та еллінохристиянами.
Своє місіонерське служіння апостол Павло пізніше обґрунтовував тим, що за
рішенням Єрусалимського собору йому була «припоручена Євангелія для
необрізаних, як Петрові для обрізаних» (Гал 2:7); «І, пізнавши ту благодать, що
дана мені, Яків, і Кифа, і Іван, що стовпами вважаються, подали мені та Варнаві
правиці спільноти, щоб ми для поган працювали, вони ж для обрізаних» (Гал.
2:9).
Вважається, що в першій половині 1 ст., до проведення
Апостольського Єрусалимського собору, християнство проповідувалось на
теренах Римської імперії в його початковому, оригінальному вченні. Не
лише в Палестині, а й по всьому греко-римському світі, учні Христа в перші
десятиліття існування Церкви розуміли його повчання як частину (течію)
юдейської традиції, етико-месіанську гілку (див. Месіанізм). Рішення собору означили розрив християнства з
юдейським корінням. Від кінця 1 ст. римська влада починає розрізняти юдаїзм і
християнство як розбіжні релігійні комплекси.
ПЕРШИЙ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР
Перший
Вселенський Собор відбувся у 325 р. у місті Нікеї за імператора Костянтина
Великого. Цей Собор було скликано проти лжевчення
олександрійського священика Арія,
який відкидав Божество і предвічне народження другого Лиця
Св. Тройці, Сина Божого, від Бога Отця, і вчив, що Син Божий є тільки вище
творіння. У Соборі брало участь 318 єпископів, серед яких були: св. Микол ай
Чудотворець, Яків, єпископ Низибійський, Спиридон Тримифунтський, св. Афанасій
Великий, який був у той час ще в сані диякона, та ін.
Собор
осудив і відкинув єресь Арія й утвердив неспростовну істину - догмат:
Син Божий є істинний Бог, народжений від Бога Отця перше всіх віків і так само
вічний, як Бог Отець; Він народжений, а не сотворений, і єдиносущний з Богом
Отцем.
Щоб
усі православні християни могли точно знати істинне вчення . віри, воно було
ясно і коротко викладено у перших семи членах Символу віри.
На
цьому ж Соборі було постановлено святкувати Пасху (Великдень) у
перший недільний день після першого весняного повного місяця,
визначено було також священикам бути одруженими, було встановлено багато інших
правил.
ДРУГИЙ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР
Другий
Вселенський Собор відбувся в 381 р. у місті Константинополі
(Царгороді) за імператора Феодосія Великого. Цей
Собор було скликано проти лжевчення колишнього аріанського єпископа
константинопольського Македонія, який відкидав Божество
третього Лиця Св. Тройці, Духа Святого; він учив, що Дух
Святий не є Бог, і називав Його творінням або створеною силою, що служить Богу
Отцю і Богу Сину так, як ангели.
На
Соборі були присутні 150 єпископів, серед яких були: Григорій
Богослов (він був головою Собору), Григорій Ниський, Мелетій
Антиохійський, Амфілохій Іконійський, Кирило Єрусалимський та ін.
На
Соборі єресь Македонія була осуджена і відкинута. Собор утвердив догмат
про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом Отцем і Богом Сином.
Собор
також доповнив Нікейський Символ віри ще п'ятьма членами, в
яких викладається вчення: про Святого Духа, про Церкву, про Таїнства, про
воскресіння мертвих і про життя грядущого віку. Таким чином склався
Нікеоцаргородський Символ віри, який і служить керівництвом
для Церкви на всі часи.
ТРЕТІЙ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР
Третій
Вселенський Собор відбувся в 431 р. у місті Ефесі за
імператора Феодосія II Молодшого. Собор було
скликано проти лжевчення константинопольського архиепископа Несторія, який
нечестиво вчив, неначе Пресвята Діва Марія народила просту людину Христа, з
Яким потім Бог з'єднався морально, перебував у Ньому, наче в храмі, подібно до
того, як раніше перебував у Мойсеї та інших пророках. Тому і Самого Господа
Ісуса Христа Несторій називав богоносцем, а не Боголюдиною, а Пресвяту Діву
називав Христородицею, а не Богородицею.
На
Соборі були присутні 200 єпископів.
Собор
осудив і відкинув єресь Несторія і постановив визнавати з'єднання в
Ісусі Христі, з моменту втілення, двох природ: Божої і людської; і
визначив: визнавати Ісуса Христа досконалим Богом і досконалою Людиною,
а Пресвяту Діву Марію — Богородицею.
Собор
також затвердив Нікеоцаргородський Символ віри і суворо заборонив робити в
ньому які б то не було зміни і доповнення.
ЧЕТВЕРТИЙ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР
Четвертий
Вселенський Собор відбувся в 451 році в місті Халкідоні за
імператора Маркіана. Собор було скликано проти лжевчення
архимандрита одного константинопольського монастиря Євтихія, який
заперечував людську природу в Господі Ісусі Христі. Спростовуючи єресь і
захищаючи Божественне достоїнство Ісуса Христа, він сам припустився крайності і
вчив, що в Господі Ісусі Христі людське єство було цілком поглинуте Божеством,
тому в Ньому слід визнавати тільки одне Божественне єство. Це лжевчення
називається монофізитством, а послідовники його
називаються монофізитами (єдиноприродниками).
На
Соборі були присутні 650 єпископів.
Собор
осудив і відкинув лжевчення Євтихія і визначив істинне вчення Церкви, а саме,
що Господь наш Ісус Христос є істинний Бог і істинна людина: за
Божеством Він вічно народжується від Отця, за людським єством Він народився від
Пресвятої Діви й у всьому подібний до нас, крім гріха. При втіленні
(народженні від Діви Марії) Божество і людське єство з'єднались у Ньому - як
єдиному Лиці - незлитно і незмінно (всупереч Євтихію), нероздільно
і нерозлучно (всупереч Несторію).
П'ЯТИЙ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР
П'ятий
Вселенський Собор відбувся в 553 році в місті Константинополі при
імператорі Юстиніані І. Собор було скликано з приводу
суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Головним предметом суперечок
були твори трьох учителів сирійської Церкви, відомими в свій час, а саме: Феодора
Мопсуетського, Феодорита Кирського та Іви Едеського, в
яких чітко висловлювалися несторіанські хибні думки, а на Четвертому
Вселенському Соборі нічого не було згадано про ці три твори.
Несторіанці
у суперечці з євтихіанцями (монофізитами) посилалися на ці твори, а євтихіанці
знаходили в цьому привід відкидати сам IV Вселенський Собор і зводити
наклеп на Вселенську Православну Церкву, що вона начебто ухилилася в
несторіанство.
На
Соборі були присутні 165 єпископів.
Собор
осудив усі три твори, а також Феодора Мопсуетського як такого, що не розкаявся;
стосовно інших двох осудження обмежилося тільки їхніми несторіанськими творами,
самі ж вони були помилувані, бо своєчасно відмовилися від своїх хибних думок і
спочили у мирі з Церквою.
Собор
знову повторив осуд єресей Несторія і Євтихія.
ШОСТИЙ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР
Шостий
Вселенський Собор відбувся в 680 році в місті Константинополі
за імператора Костянтина Погоната, і в ньому брали участь 170
єпископів.
Собор
було скликано проти лжевчення єретиків - монофелітів, які хоча
й визнавали в Ісусі Христі дві природи, Божу і людську, але одну Божественну
волю.
Після V Вселенського
Собору заворушення, вчинені монофелітами, тривали і загрожували Грецькій
імперії великими небезпеками. Імператор Іраклій, жадаючи примирення, вирішив
схилити православних до поступок монофелітам і силою своєї влади повелів
визнавати в Ісусі Христі одну волю при двох єствах.
Захисниками
і роз'яснювачами істинного вчення Церкви стали Софроній, патріарх
Єрусалимський, і константинопольський чернець Максим
Сповідник, якому за твердість віри відрізали язик і відсікли руку.
Шостий
Вселенський Собор осудив і відкинув єресь монофелітів і ухвалив визнавати в
Ісусі Христі два єства - Боже і людське, і - за цими двома єствами - дві
волі, але так, що людська водя у Христі не
противна, а покірна Його волі Божественній.
Гідне
уваги, що на цьому Соборі було відлучено, серед інших єретиків, і Римського
Папу Гонорія, який визнав учення про єдину волю правильним. Постанови Собору
підписали і римські легати: пресвітери Фе-одор, Георгій і диякон Іоан. Це ясно
вказує, що вища влада в Церкві належить Вселенському Собору, а не Папі
Римському.
Через
11 років Собор знову відкрив засідання в царських палатах, названих
Трульськими, для вирішення питань, які, переважно, стосувалися церковного
благочиния. В цьому відношенні він ніби доповнив П'ятий і Шостий Вселенські
Собори, тому і називається П'ято-шостим.
Собор
затвердив правила, якими Церква мала керуватися, а саме: 85 правил св.
апостолів, правила 6-й Вселенських і 7-й Помісних Соборів і правила 13-й отців
Церкви. Ці правила згодом були доповнені правилами Сьомого
Вселенського Собору і ще двох Помісних Соборів і склали так званий "Номоканон", тобто "Кормчу
(Керманичеву) Книгу", яка і є основою для церковного управління
православної Церкви.
На
цьому Соборі були осуджені деякі нововведення Римської Церкви, які не
узгоджувалися з духом постанов Церкви Вселенської, а саме: примушування до
безшлюбності священиків і дияконів, суворі пости в суботи Великого посту,
зображення Ісуса Христа у вигляді агнця (ягняти).
Сьомий
Вселенський Собор відбувся в 787 році в місті Нікеї за
імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), і в ньому
брали участь 367 отців.
Собор
було скликано проти іконоборчої єресі, яка виникла за 60 років
до Собору, за грецького імператора Лева Ісавра, який, бажаючи
навернути магометан у християнство, вважав за необхідне знищити вшанування
ікон. Ця єресь тривала за його сина Костянтина Копроніма й онука Лева
Хозара.
Собор
осудив і відкинув іконоборчу єресь і визначив - ставити і покладати у
св. храмах, разом із зображенням Чесного і Животворчого Хреста Господнього, і
святі ікони, шанувати і віддавати їм поклоніння, підносячись розумом і серцем
до Господа Бога, Божої Матері і святих, на них зображених.
Після VII Вселенського
Собору гоніння на святі ікони знову були відновлені наступними трьома
імператорами: Левом Вірменином, Михайлом Бальбою та Феофілом і майже 25 років
хвилювали Церкву.
Шанування
св. ікон було остаточно відновлено і затверджено на Помісному
Константинопольському Соборі в 842 році, за імператриці Феодори.
На
цьому Соборі, з вдячності Господу Богу, який дарував Церкві перемогу над
іконоборцями та всіма єретиками, встановлено свято Торжества
Православ'я, яке належить святкувати в першу неділю Великого
посту і яке відзначається й дотепер у всій Вселенській Православній
Церкві.
ПРИМІТКА.
Римо-Католицька Церква замість семи визнає понад 20 Вселенських Соборів,
неправильно включаючи в цей перелік Собори, які відбулися у Західній Церкві після
розділення Церков, а лютерани, незважаючи на приклад апостолів і визнання всієї
Християнської Церкви, не визнають жодного Вселенського Собору.
Коментарі
Дописати коментар